Адам Ламперт — бакалавр Королівської академії, медик і трохи поет — повертається додому. Він ускочив у халепу і потребує батькових книжок. Батько натомість просить супроводжувати його у виправі до гірничого містечка Тарновські Штольні. Здавалося б, що може бути простіше? Але варто врахувати, що Адамів батько — кат, а дія відбувається в сімнадцятому столітті — у світі, де душі після смерті поміщають у душоміхи.
«Пан малодобрий» — нова історико-фентезійна повість Володимира Аренєва. Захопливий детективний сюжет, вірування й звичаї Європи ХVII століття, а ще — злочинці, можновладці, ченці, купці і, звісно ж, відьма з її котом!
Олександра
8 липня 2025, 14:02
Книга починається з прекрасного застереження читачам, яке не рекомендує читати цей твір, цитую: “...тим, хто очікує від книжки суспільної користі, беззаперечних фактів, практичних порад, авторитетної думки або ж мудрих настанов”.
Ні, не так. Книга починається з заголовка. І це не просто “Пан малодобрий”, але “Пан малодобрий, або Правдива історія ганебного злочину і справедливого покарання, що відбулася на Шльонську, в славетному гірничому містечку Терновські Штольні на початку XVII ст. від Душовтілення Господнього”.
На полях книги відбитки котячих лапок, і це теж має свій сенс і своє пояснення. В кінці книги є словничок “Для того, аби читачі мали освіжити в пам'яті деякі слова та пояснення”. Слова, внесені до словника, позначені на полях котячими лапками “такі часто лишали на полях фоліантів коти, які вирішували допомогти ченцям-переписникам прикрасити рукопис”.
Я дуже люблю отакі дрібні штрихи, які налаштовують на читання, вже дають певний поштовх до думки, до уявлення світу, в якому все відбувається. Адже все починається не просто з перших слів самої історії, а власне, з перших слів книги і не обмежується власне текстом. На історію працює все: і обкладинка, і назва, і застереження, і передмова, і епіграф, і котячі лапки, й ілюстрації.
Адам Ламберт має двадцять три роки і навчається на медика у великому місті. І так вже склалася доля, що йому конче необхідні книжки, що має батько. Ми слухаємо розмову батька й сина, переповідки Адама про сучасні уявлення про душу, чуємо невеселий сміх: “Я заплатив грубі таляри, аби мій син заперечував існування душі, і вірив у всяких кобольдів і василісків, і то не хлопцем малим!.. Поїздиш зі мною, і побачиш, як світ влаштований… переконаєшся, що душа існує”.
І Адам таки переконується. І робить це у такий спосіб, що і ворогу не побажаєш. Незнайоме місто, пронизане копальнями та штольнями; відьма (чи не зовсім відьма?), суперечка з місцевими молодиками і втеча крізь ті самі штольні. Адам і сам не розуміє, що відбувається насправді, поки він намагається вибратися, що йому лише мариться, і чи він бачив все-таки кобольдів? Але він натрапляє на човника з духоміхами загиблих гірників… і відкриває у себе здатність чути, про що шепочуть душі. Адам був би щасливим, аби пригода на цьому закінчилася, але дійство триває. І їм з батьком усе ще доведеться стратити вбивцю. Чи не доведеться? Чи, можливо, його визнають невинуватим після нових фактів, про які довідався Адам?
Тут знайшлося місце усьому: історичному контексту, етиці катів, детективу і пригодам.